скверним. Он там трохи далі — дозорщик, пекельна душа, закуповує гурт молодих парубків, вибірає, неначе худобу. Ще дужче розлігся брязкіт кайданів: через місто сумно йдуть невольники на роботу бідні, не прості раби — козаки-юнаки, лихі вороги найяснійшого хана! За те ж не звичайно закуті: в тройчасті кайдани, утроє дозорщиків з ними, в дозорщика довші утроє бичі… Неначе на глум та на посміх, орлів України приставили камінь лупати та строїти мури темниці — на себе-ж. Не год і не два вже міняли кати їм роботу, все тяжчу, все важчу давали — та держаться живі орли — козаки, жива ще надія в козачій душі, і крізь брязкіт кайданів чується регіт і жарти, і пісня про славу Вкраїни. Живі усі п'ядесят і чотирі, сивий отаман не вмер, живе й осавула той заздрий. Горе тому осавулі! На рідній країні ніколи йому не доводилось стати найпершим, найстаршим: От-от вже, здається, всі змовились його обрати, — аж гульк! вже найшовся хтось другий, а він остається як був, осавула та й годі! І прикро й заздро йому. І тут у неволі за батька всі мають старого Трохима, а його, Гордія, всі мають за свого лиш брата-юнака. Точить змія невсипуща Гордієве серце. Не раз і не два він підбурював хлопців не слухати батька Трохима, що каже чекати години слушної. Старий не пускає бо хлопців тікати з неволі степом, через гори зовсім навмання; все Бога лиш молить, щоб ближче довів їх до вільного моря. Молитви й наказу старого сприяв сам Господь: в Козлові тюрма завалилась, і мури нові мурувати зогнали завзятих невільників силу, бо знались вони по муравському ділі.
Ой, нема, нема ні вітру ні хвилі —
Із нашої України....
Співають-ридають невільники бідні, співали-ридали, аж голос втеряли, а серце мов вирватись хоче з
