пусте, розвіється од сонця, а снище — річ
тяжка, то віще щось“.
З мудрости старосвітських людей.
Сон мені дивний приснився: крила у мене зросли — дужі, широкії крила.
В небо високе збіралась летіти, силу свою попитати, вільної волі зазнати, з розуму й волі вінець утворити — найкращого людського щастя вінець.
Та в тую-ж хвилину, коли переповнилось вщерть моє серце могутним отим предчуттям, — враз щось страшне, невідоме на його злягло, придавило, неначе морозом скувало.
Летіти! летіти! тікати мерщій од важкої мари! у мене-ж бо крила, могутнії, бистрії крила!
Силкуюся їх розгорнути… розпростую… стріпую… міцно махаю — із крил підіймається густою хмарою міль…
Даремне махаю я крилами: пірря летить, обголяються, падають крила, міль же беззвучно тріпоче — тріпоче своїми крильцями, мигтить мені в очі глузливо.
Я скрикнути хочу — страшенно, розпачливо, грізно, щоб криком весь світ розбудити і тую мару залякати, — з горла мого не виходить і жадного звука.
Я в роспачі горло своє роздираю, я бачити хочу, де голос мій дівся — і там, замісць струн голосних, намацую щось невідоме: біле, м'яке та глухе, наче вовна.
