Сторінка:Дніпрова Чайка. Твори. Кн. 1 (1919).pdf/83

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
Плавні горять.
 

 

Смеркло. Вітер утомився цілоденною борнею, ізнемігся, заблудився серед вулиць, і в безладді тихо крутить пил і сміття і, плазуючи, питає: що-ж робити? де тут вихід? Вщух мороз, одлига дише і важка юга зависла у потомленім повітрі.

Темно. Сумно. Таємничо ніч спустилася над город, придушила в хмарах місяць, погасила дрібні зорі, притлумила рухи й згуки, — мов мерця сукном жалобним, чорним покривом укрила задрімавший тихий город.

Сподіваючись на місяць, ощаднії городяне ліхтарів не засвічають, лиш разками золотими сяють вулиці крамниці, а останні безпорадно потопають у мороці. Рух денний, їзда і гомін, все одлинуло мов хвиля і гуде оттам далеко, де ще вікна сяють світлом, — тут же в густому мороці лиш виття собаки чути, лиш ходу самотню часом, та нявчання пожадливе невгаваючих котів. День півсонно проморгавши, город твердо засинає, а наразливая думка серед темряви і тиші у безсонні морить душу, сушить мозок непокоєм. Тремтяча душа гукає: де-ж ти правдо? де ти сило? де ти, світло світовеє? І кругом усе так темно, безодмовно, безпорадно… Що-ж бо се? Гробовий покрив щось зненацька піднімає і яскравим грізним оком в чорну тишу зазирнуло, і од погляду страшного розірвалася жалоба, і сполоханії хмари мов рожевая завіса звідусіль заколивались. Розгоряється зірниця, розливається, як повінь і в крівавім