хвилюванні вже півнеба обіймає; устають снопи искристі и тремтять пасма червоні.
Раптом блиснули в мороці вікна соннії будинків, пробудились на хвилину та одразу і загасли, тільки відблиском тремтючим ледві-ледві променіють.. і за шибами не чути ні трівоги, ці співчуття: то-ж не хатнє власне лихо, не сусідське безголов'я, то горять далекі плавні по той бік Дніпра старого, що заснув, закутий в кригу, — „хай горять! нехай палають! хай збавляють хоч потроху ту тісноту світовую, опорожнюючи місце для нових, що мають жити!“.
І на грізную картину вже уваги не звертає город сонний і байдужий.
А збентеженую душу образ лютої стихії вабить, тягне невідступно; вуха ловлять кожен вигук, кожен шелест, подих вітру, очі ловлять кожну искру, кожен рух в червоних хмарах, а уява владно пише-вимальовує картину: там покірнеє сконання беззахистної рослини, там безладня біганина, крики розпачі, змагання переляканих звіряток, вітру скіглиння зловроге, тріскот, гугот, хижий регіт невтриманої стихії. Вкупі все: надії, роспач, хіть життя і смерть видима, і тріумфи, і зневага — все злилося там докупи і в палкому пориванні келих вщерть переповняє. Смерть п'яніє з того трунку і, торкаючись об келих необорного життя, „віват!“ дико репетує і схиляється в дрімоті. А життя на п'яний вигук тихим словом одмовляє: „да воскресне!“ Все-ж то там, на тому боці!..
А на сьому? — смуток, тиша, вохкий морок, неодмовленим питанням у безладді крутить вітер пил та сміття шляхове… Відбляск заграви одбився, запалив нужденну душу і, як вихор од пожежі, мчить її в той край далекий — де життя росколихалось, наче хвилі окіяну: серце проситься туди, серце лине в небезпеку, до страхів,
