Весна. Дніпро розлився, поняв низькую плавню і буйно розганяє свої бруднії хвилі: то в глинясту гряду сердито плеще, то злизує пісок на косах, то репетує на заборах. Часами виринають з-під брудних хвиль старі куниці комишу, зелені верби силкуються ще випростать зелене гілля з-під наплаву. І там і тут пливуть дошки, солома, сіно та сірі клапті піни — усі признаки пійми. І гнівно й владно і весело гремлять бурхливі хвилі білогриві.
А небо-ж-то таке глибоке — чисте, мов кришталь, хмарки легенькі білі, немов пушики лебедині роскидані геть-геть, а сонце сяє — вигріває увесь той божий світ.
Ось на крутій гряді стоїть верба зелена-кучерява уся обсипана неначе жовтим пухом — колишеться од вітру й кадить на всі боки солодким духом, хазяйтливії бджоли поважно так гудуть, впадають коло неї. Пташки несамовито і радісно щебечуть. При корені верби зелена травка підняла собою старе гниле листя і ряхтить проти ясного сонця.
Кругом життя і праця й клопіт, і борня і радість і кохання.
А чула весняна луна літає по-над берегами, і прислухається до всього і влад підспівує всьому. А ось на розі, що гостро врізався в Дніпрові хвилі, спинилася луна, немов чогось чекає, ще мало їй, неповен мабуть концерт той весняний. І ось діждалась.
Вітерець дихнув — і жовта комишина, надломлена на самій середині, так жалібно, так сумно заспівала.
