Чудовий та пишний вирій!
А серце шпачине усе мимоволі тягне на північ. Обридли сі калами, стрункі кипариси, рясні апельсини, цитрини, обридло пекучеє сонце та жовті піски, пираміди шпичасті, обрид навіть Нил доброчинний, тай синє безкрає роскішнеє море…
За морем далеким, за Чорним, в вохкій прохолоді синіють ліси та гайочки, балки простяглися смужками по рівних зелених степах, рябіють картаті, смугастії ниви, і села втопають у пишних садках.
Обридли сі кактуси, мертві страшидла, сі вічнозеленії пальми!
Чорнобиль та м'ята, барвінок та рута, калина, верба над водою, вишневий садок над ставочком, солом'яні стріхи та чорна пухкая рілля — все сниться щоночі шпакові… А сонце ще дужче пече! А з рідної півночи вітер поганий зовсім перестав подихати. — Не видержить серце пташине! Зібрався гурток і полинув, зачувши прикмети весни в Україні коханій.
Линуть, спішать-поспішають!
Уже недалечко, вже море позаду… степи розляглися, — зеленії вруна шовкові… сніг де-не-де лиш біліє, водиця шемріє-говорить і будить оспалую землю…
Скінчилася путь.
Подорожні розбились на зграї і кожна до рідних осель полетіла.
