грудей. Минаються дні і тижні — уже не співають, мовчать козаки, лиш камінь сердито в роботі вергають на, море-ж широке, зітхаючи, дивляться скоса. Даремне отаман старий розважає, рає не кидать надії на Бога, весни дожидати терпляче, мовчать козаки, лиш каміння сирдито вергають. Стріпнулося серце Гордія: аж ось коли він попанує, аж ось коли його послухають всі козаки.
— Брати — товариство! Не доки-ж терпіти нам кляту неволю, не доки-ж нам пасти дурненьку надію, що визволять нас земляки! Забули за нас наші кревні і доля од нас одступилась, ніхто не поможе, аж поки самі, набравшись відваги, собі не поможем. Ну-ж, стрепеніться, орли-козаки! Невже вашу силу до краплі виссала ханськая праця? Невже вашу душу юнацьку каміння тяжке задавило?!
Здрігнули невільники враз, насторочили вуха як коні, впивають пожадливо тую розмову, як дощик впиває в посуху земля. Даремне вмовляє старий зачекати ще трохи, хоч вибрати слушну годину, — куди пак! Не слухають діти безсилого батька: як коні, що ніздри роздули, копитами крешуть, козирять вушима, — оттак козаки проти батька старого. І скинули його, отаманом всі одностайне Гордія обрали. І сміливо він погляда навкруги, і тішиться честю тією, неначе не лом і лопату в руках він тримає, а пишні гетьманські клейноди; немов не кайдани він носить, а красні гетьманськії шати. Весна розцвілася. Зачули зозулю невільники, — разом зібрались темненької ночі, кайдани розбили, посікли своїх вартових на шматки, розкидали геть на поталу собакам, самі ж посідали гарненько в галєру і весело кинулись в море.
Ласкаво — влесливо вітало їх море, шовковими хвилями м'яко горнулось, плескало співуче об боки га-
