я щось на собі: з ляком тріпонула я ковдрою, воно пискнуло й стрілою пробігло по мені, посипаючи дріжаками по тілу. Вже далі була невидержка. Устала я, розшукала пастку, поклала принаду й постановила коло мисника. Проминуло тихо кілька хвилин. Пастка — трах! Пискотнява, біганина змовкли. Запалюю сірника — дивлюсь: пастка порожня, принада зірвана. Ставлю знов.
Голод мишачий все зростає, і в їхньому гаморі чується вже сварка, борня: круг пастки з смачною принадою, не глядючи на недавній переполох, кілька мишей товчеться, — сперечаються, кому то вона достанеться. Знову — трах! Знову запалюю і бачу, як з шестеро тоненьких хвостиків майнуло під мисник.
Принада ціла, але пастка спущена. Ще ставлю. І знов так само. Стомилася, та вже сну ані в одному оці; в голові гуде, очі горять, у вухах неначе по сніпку якихсь гарячих дротів дріжить і дзвенить; злість і нудьга розбірає, а до світу далеко. А мишей ще гірш розбирає: от уже й на столі, де наймичка забула прибрати після вечері, цокають виделка й ножі, брязкотять ложки об тарілки, на етажерці шелестять папірці, у миснику цілий бенкет. Але мені вже все одно: втома, злість і ліньки уставати, ліньки боротися. Коли зразу — трах! і страшенний галас у пастці. Нічого робити: запалюю свічку, надіваю черевики, накидаю теплу хустку, забіраю пастку й несу аж до сіней.
Холод проймає мене, але я не звертаю уваги, бо ось покараю я хоч одного з своїх ворогів на острах і науку иншим.
У сінях відро, яким виносять попіл та сміття. Вертаюсь у хату (а мій в'язень тим часом бігає по пастці у сінях), набіраю глечик води, наливаю відро до половини. Тоді нахиляю пастку, розкриваю і бідний вя'зень із жахом тулиться до дротів, сих самих тюремних дро-
