Злочинець здивувавсь. Здрігнулось серце кляте, що його пожаліли вперше на віку. І небо вічнеє він тую мить побачив і крикнув так, що пекло затремтіло:
— Помилуй, Господи! Помилуй і прости!
І Бог прийняв той крик і грішника старого він воскресив, на землю знов вернув, щоб, знову живучи, подіями новими він викупив себе і других оберіг, а за гріхи свої колишні проти люду, ділами милости і правди заплатив.
І Бог возсів во славі на престолі, слухняні ангели служили перед Ним і праведні курили фіміами і голосно співали „алілуя“, але всі склепіння неба від співу хвилювались, молитвою гули.
А в той-же самий час Люципер лютував: греміло й тряслось од жаху пекло темне.
За милость нечувану, що чортові зовсім не до лиця, Люципер прибірав, — яку найкращу кару на винуватого накласти залюбки…
І ось він пригадав і міцною рукою тремтячого він чорта ухопив — аж з переляку той зробивсь як крейда білий — і в небо високо мов стрілку запустив. І звився білий чорт у вічную блакить, і нею зваблений змінився він, засяв, а тільки що згадав, що він таки чортяка, що небу він чужий, як і воно йому, і, милости у Бога не просивши, він миттю кинувся з гори святої вниз.
А з пекла знову люті погрози з прокльонами відкинули його і він оставсь висіти як-раз по серединці: із пекла завивали прокльони невгасимі, а з вишини сміялись янголятка, сміялись праведні, що нерішучий він, що від своїх одстав на вічні віки, до других-же на віки не пристав.
І чорт повис з тих днів між небом і землею і, легко висячи в повітрі, він тремтить і бачить він одразу все
