з двох боків: у радощах печаль, у правді кривду гидку, відраду в сумові, знесилля у борні.
Висить собі легенький, мов тая павутинка, мінливий, наче хмарка весняна.
До себе очі він то тягне, то лякає, то смуток наведе, то сміх, то лютий гнів привабить враз надією ясною і знов зневіррям душу стуманить.
І хто задивиться на постать безталанну, і хто пожалує безсмертних мук вагу — до того вдячно він повернеться і в серце зішле йому свій дар — кропне свою сльозу.
Отруйна та сльоза і серця не спокоїть. Не судить винних він і грішних не кара і праведних прихильно він не славить. Живе і не живе, вмірає й не вміра.
І все, що в світі є, він просто не приймає, думками повсякчас все в світі розбіра.
А розбіраючи вже годі і творити, вже годі воювать і годі щастя знать.
Так ось-же не дивись, щоб лихо не спіткало.
А я-ж то з хмарочки очей і не спускала.
