Сторінка:Дніпрова Чайка. Твори. Кн. 1 (1919).pdf/99

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
Собака.
 

 

Се була проста-препроста річ. Що-дня на кожному ступіні бачать її багато людей і тим, розумним людям, що давно вже збагнули все своїм розумом і поробили усі виводи, вона вже не кидається в вічі; тільки дітям, чи взагалі „єдиним од малих сіх“ стає часами вона перед очима і застує світ тяжким докором.

Кажу-ж, то було препросто.

Та-ж вулиця, звичайна городська, брукована сірим каменем посередині, з білими у дві смужки хідниками, з двома рядками обтертих облетілих акацій, дві перії будинків нерівних як зубці на старій гребінці, — усе те, що кожен має перед очима і не звертає уваги.

Сірий зімовий день, не дуже холодний, але й не теплий, вітер віє безнадійно-рівно, дроти телеґрафу одноманітно гудуть, піші люди швиденько хапаються кудись, фурмани везуть аби-як, десь гостриться кричучи ніж на бруску, десь тягне за душу попсована катеринка — все те, що кожен чує і не слуха.

За однією зачиненою брамою розлігся страшенний галас: скіглить, проситься, вищить, гарчить, виє — прямо реве, — а наче пригра до дикої мельодії, в лад бухкає здорова палиця по його тілу: то глухо бухкає, то гулко, мов у барило, то ляскотить, не попавши по собаці. Аж німа вулиця озиваєтеся луною на сумну собачу траґедію.

Бухкання раптом перервалося, брязнула клямка, причинилася біла брама і з вузької щілини вискочив на вулицю, мов опарений, собака. Брама зачинилася,