збуджували інстинкти південного похождення, що викривалося довгими бровами, зближеними над її очима гурії, та матовим кольором обличчя, ані трохи не зчервонілим од спеки.
— Послухайте, люба Розалі, — мовив Руместан, бажаючи переконати свою дружину, — ну, встаньте ж і погляньте на все це: хіба Париж показував вам щось подібне?
У величезному амфітеатрі еліпсоїдної форми, що чітко визначався на тлі небесної блакити, по всіх поверхах купчилися тисячі облич із блискучими очима. Святочні туалети дам і мальовничі одяги мужчин вигравали різноманітними барвами й відтінками. Звідти, наче з гігантського казана, здіймалися вгору веселі вигуки, покрики й вибухи голосів та фанфар, що розпорошувалися в сонячному сяйві. Ледве розбірний на нижніх поверхах, де пісок перемішувався з видихами людей, цей гомін, здіймаючись вище, ставав виразніший, ніби прополіскувався у чистому повітрі. Особливо ясно вчувалися крики продавців молочних булочок, що переносили з поверху на поверх свої кошики, прикриті чистими білими шматинками: „li pan ou la!.. li pan ou la!“ А продавці свіжої води, балансуючи своїми зеленими, полив'яними глеками, збуджували спрагу пронизливими зойками: „Faigo es fresco… Ouan voù beùre?“ (Вода свіжа… Хто хоче пити?)
А там, ген-ген вище, на самісінькому гребені амфітеатру, бігали й гралися діти й довершували ввесь цей гармидер наче б вінцем гострих звуків на одному рівні із зграєю щурів, що літали в повітрі. І над усім, що далі посувався день, відбувалась дивовижна гра світла й тіней; сонце, мов по дискові сонячних дзиґарів, спроквола обходило серединою широкого
