жовту від піску арену одкривалася величезна відтулина подіюму, що був причинений заґратованими дверима, то всі мимоволі сподівалися, що на арену, замість мирних сільських тварин і людей, увінчаних на конкурсі, вистрибнуть хижі звірі.
Тепер була черга ослюків у збруях, укритих пишними провансальськими покривалами. Їх вели за повіддя, і вони високо задирали свої маленькі, сухенькі голівки, оздоблені срібними дзвіночками, помпончиками, бантиками, китичками, ні трішки не жахаючись хвистких, різких звуків бичів, що хлопали і в'юнилися в руках погоничів, які стояли на ослюкових спинах.
У натовпі мешканці кожного села пізнавали своїх лавреатів, і голосно називали їх:
— Ось Кавайон… Онде Мосан…
Довжелезна пишна процесія розгорталася довкола всієї арени, сповнюючи її ясним, лискучим бренькотом і дзенькотом, зупинялася перед Руместановою ложею, настроюючи на одну хвилинку на хвалебний лад своє ляскання й дзенькіт… Потім вела далі свій довколишній похід під проводом вродливого верхівця, що мав ясні рейтузи та високі чоботи, — одного із членів клубу, — організатора цього свята, який, сам того не відаючи, дуже святові шкодив, домішуючи провінцію до Провансу, надаючи цьому цікавому місцевому видовищу вигляд ніби якоїсь кавалькади з цирку Франконі. А втім, якщо не рахувати кількох селян, ніхто на нього й не дивився. Очі всіх брала на себе муніципальна естрада, де тепер скупчилася ціла юрба людей, що прийшли привітати Нуму, — його друзі, прохачі, старі шкільні товариші. Всі вони були горді з того, що знайомі з великою людиною і що можуть виста-
