Коли Вальмажур скінчив, залунали шалені вигуки. В повітря полетіли шапки й хустини. Руместан покликав музику на естраду й кинувся йому на шию із словами:
— Ти примусив мене плакати, друже мій!
І він показав на свої очі, златаво-карі, великі очі, що були мокрі од сліз. Пишаючись своєю присутністю серед цього шиття і оздоблених перломутром офіційних шпад, музика приймав вітання та обійми, не виявляючи особливої ніяковости. Це був гарний парубок, з правильними рисами обличчя, чорними з полиском вусами й борідкою на засмаглому обличчі; це був один із тих гордовитих селян Ронської долини, що не мають нічого спільного з хитрою підлесливістю селян центральних провінцій. Гортенза зараз же помітила хупавість його засмаглої руки. Вона глянула на тамбурин, на кійка із слоновим наконечником, і дивувалася з легкости цього інструменту, що вже двісти років був фамільною власністю сім'ї Вальмажурів, — здавалося, що цей гладенький, потертий і гучний інструмент, горіховий корпус якого був оздоблений легким скульптурним орнаментом, став іще тонший і вишуканіший од довгого вживання. А найбільше захоплювалася вона сопілкою, наївною селянською флейтою колишніх тамбуринерів, що мала три дірочки і що її Вальмажур почав уживати з поваги до традицій та навчився нею володіти, дякуючи своїй спритності й терпінню. Нічого не могло бути зворушливішого, як його коротенька розповідь про його боротьбу й перемогу.
— Це трапилось, — мовив він своїм чудним французьким жаргоном, — це трапилось якось уночі, коли я слухав солов'я, І я собі подумав: „Як це воно так,
