в блаватній імлі присмерку, розмотувалося мов та цівка золотих і шовкових ниток.
— Погляньте туди, вгору! — гукнув зненацька Руместан.
Там, під арками склепіння першого поверху, завидніла голова фарандоли, в той час, як тамбуринер і останні танцюристи топталися ще на арені. По дорозі похід поповнювався всіма тими, кого мимоволі захоплював ритм танця. Та хто ж, справді, з цих провансальців міг би встояти перед чародійною флейтою Вальмажура? Її чути було в супроводі тамбурина, одночасно на всіх поверхах, її звуки проривалися крізь старі ґрати й віконні отвори, покриваючи вигуки натовпу.
І фарандола здіймалася чим-раз вище, досягаючи скрайніх галерей, ще й досі облямованих тьмавозлатавим сяйвом. Довжелезне дефіле танцюристів, що підскакували й кружляли з серйозним виразом, вирізьблювало на високих склепінчатих отворах надвірної циркової стіни в душнім тремтінні цих липневих надвечірніх сутінок цілий шерег тонких силуєтів, наче оживляючи на древнім камені один із тих барельєфів, що оздоблюють напівзруйновані фронтони храмів.
Унизу, на спорожнілій естраді, публіка розходилась, і танок здавався ще величнішим над спустошілими сходами цирку. Захоплений Нума, накидаючи на плечі своїй дружині легку мережану шаль од вечірньої вогкости, запитував:
— Аджеж гарно, скажи?.. Правда ж гарно?..
— Чудово! — відповідала парижанка, цього разу зворушена до глибини своєї артистичної душі.
І велика людина Апса Руместан, здавалося, куди
