ніч чи на годину, але ніколи на довгий час. Кав'ярні кафешантани та інші знаднощі Парижу не спокушали, їх. Вони краще полюбляли сидіти в Мальмуса, розмовляти провансальською говіркою, байдикувати тут на дозвіллі в перемежках між кавою, лекціями і табльд'отом. Якщо вони й переходили коли-будь мости, то лише для того, щоб піти до французького театру. Вони виряджалися туди цілими гуртками, здіймаючи страшенний галас на вулиці, в глибині душі все ж трохи збентежені, і поверталися сумні, приголомшені, з очима, помутнілими від трагічної куряви, щоб заграти ще одну партію на більярді, за зачиненими віконницями. Часами, з нагоди закінчення іспитів, імпровізований бенкет сповняв кафе Мальмуса запахами рагу з часником, гірського сиру, смердючого й порозкладаного на шматках синього паперу. Після цього дипломований новак здіймав з гачка люльку із своїми ініціялами і йшов геть (нотар чи замісник судді в якійсь дуже віддаленій дірі по той бік Луари), йшов розповідати про Париж в провінції, про той Париж, що його, як йому здавалося, він знав, але де він, справді, ніколи не бував.
У такім нікчемнім оточенні Нумі не трудно було орлом злетіти над своїми товаришами. По-перше, він кричав голосніше за всіх інших; по-друге, джерелом зверхности, або, принаймні, оригінальности, була для нього його пристрасть до музики. Два чи три рази на тиждень він купував собі крісло в партері опери чи в італійців і повертався звідти з повним ротом речитативів, цілих арій, виспівуючи їх досить гарним горловим голосом, ворогом якої-будь дисципліни. Коли він приходив до Мальмуса і, театрально виступаючи серед столів, наспівував якийсь італійський фінал,
