— Крук… та що-ж, гадав я в кріслї,
Страшний Крук, що чинить болї,
Що труїть всї людські мисли,
Простирає зла приполи, —
Що ж віщує тим „Нїколи“?
Розвязання ждав я марно;
Крук мовчав, дивив ся хмарно,
Грізним зором мене пік.
На подушку в ту годину
Злїг я — мукам нема впину…
Не злягати вже по вік
На оксамит масаковий,
Не злягати вже нїколи
Моїй галоньцї чудовій, —
Жалкував я мимо воли:
Не припасти більш нїколи.
Хмара диму заходила,
Заходила мов з кадила…
Що се? Ангел спочуття?
„Згинь напасна потороче!
Сам Бог визволити хоче,
Посилає забуття.
Швидче-ж пити його буду,
Щоб не згадувать Ленори;
Все, що давить, скину, збуду;
Память зітреть ся Ленори!…“
Крук відрік на те: „Нїколи!"
