З того часу над дверима,
Мов примара невмолима,
Крук насуплений сидить…
Нї спочинку, нї поради:
Не спурхає він з Паллади,
Сонним Демоном глядить.
Горить сьвітло; тремтять тїни,
Від дверий хвилюють долї;
Топнуть очі в тім тремтїннї;
Мре від його дух мій кволий, Мре — не збудить ся нїколи.
II. Аннабель-Лї.
Все те сталось давно,
Дуже сталось давно,
В королївстві морської землї:
Там жила, там цьвіла
Та, що завжди була,
Завжди звала ся Аннабель-Лї.
Ми кохались удвох;
Те кохання обох,
Нас держало обох на землї.
