Уквітчайте їй коси гарнесенькі,
Вони гідні того убрання, —
Поки люд розпускає тихесенькі
Міркування-гадки навманя.
Хто вона? Над її домовиною
Чи заплаче хтонебудь з своїх:
Батько, мати з сумною родиною,
Або може ще близчий від їх?
Серед пекла столицї багатої,
Де громада велика така,
Не було в неї, наче заклятої,
Нї ріднї, нї близьких, нї кутка.
Над водою, де смутно поблискує
Тїнь від сьвітла підчас вечерів,
Де у хвилях тремтить і полискує
Млявий промінь нічних лїхтарів;
Де бушують вали над безоднею, —
Там стояла вона без шляху,
Без притулку, з журбою самотною,
В непривітливу північ глуху.
Тії ночи вона не лякала ся,
Не боялась кромішної тьми,
Анї арки, що в воду спускала ся,
Нї безоднї з валами тими.
„Вмерти!“ каже їй думка уїдлива:
Утекти від усїх від життя…
