Сторінка:Доля. Пересьпіви Павла Граба (1897).pdf/19

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено


Прощавай же ти, доле огидлива,
Без людий, без мети, без пуття!

І без жалю, без слїз, не хитаючись,
Вона кинулась в темні вали…
Хто збагне, як жилось їй тиняючись,
Як їй муки життя допекли?

Підниміть же її помалесеньку,
Положіть, як лежать подоба;
Пожалїйте її молодесеньку,
Що була беззахистно слаба!

Поки тїло зовсїм не задубло ще,
Поки кости не стали як лїд, —
Потихеньку, уважно та любляще,
Ви розправте їх зараз як слїд!

Затулїть їй розплющені віченьки,
Що зпід мулу глядять слїпуче,
Наче зір занїмілого личенька
Того сьвіту шука боляче.

Бо на сїм вона все покінчила вже;
Холод, голод, злість-ганьба людська,
Лиходїйність… Нї, ждати не сила вже,
Поки сором той пташку спітка.

Чи билинка з негодою бореть ся?
Покладїть ви їй руки навхрест;
Хай спочине, а все нїби молить ся
О тім щастї, що в вічности єсть!