Нїгде іскра не заблисла;
Туча звисла; серце стисла
Така туга дошкульна,
Що нї одна душа в сьвітї
Не здолає зрозуміти, —
Тиї туги сьвіт не зна.
Враз „Ленора“ віддало ся
Любе мення сонця мого…
Сам шепнув я: розлягло ся,
Залунало з шепту мого,
Залунало — більш нїчого.
Тяжко в грудях защеміло;
Припер двері я несьміло.
Знову стук, та вже чутнїйш.
Думка: тріснуло денебудь,
Ворухнуло ся щонебудь,
Вітер бє в шибки буйнїйш…
Таємниця ? Нїякої…
Відки взятись, як і з чого?
Плід уяви навісної…
Годї-ж, годї, кат зна чого!
Вихор зняв ся — більш нїчого.
Пхнув вікно я: гість північний,
Крук днедавний, крук одвічний,
Зза віконницї влїта:
От влїтає, — постать горда, —
Як буває тільки в льорда, —
Не вклонив ся, не вита;
