|
Вони рівнесенько дзюріли,
В них розсипали ся зірки,
Сьвітання одлиски лелїли
Та задивляли ся квітки.
Деж наша слава предковічна,
Де воля з чарками тими,
Де та минувшина велична,
Міста, та замки, та храми?
Сам Арарат не забуває
Про долю рідної землї,
Мене з любовю напуває,
Як мати — дїтоньки малі.
Але… Що нам струмцї цїлющі?
Не оживуть лани сухі,
Бо скрізь царюють Турки злющі,
До стонів болїсних глухі.
Моїх синів немає тута,
А скільки їх на чужинї
У злиднях носять рабські пута,
Горить в пекельному огнї!
Моїх синів враги прогнали,
Ярмом все чисто опрягли,
Невірні гнїзда позвивали,
Де наші праотцї жили!
Для кого-ж я квітчатись буду,
Садами всїю береги?
Не діждуть ся до віку-суду
Того побачити враги.
Поки сини мої в неволї,
Поки країни в їх нема,
|
