Він прокракав так розпучно,
Одногучно, але влучно,
Мов би душу виливав,
А сидїв — не ворухнеть ся,
Пером з легка не тріпнеть ся…
Я тим часом міркував:
— Згибло брацтво… все загине…
Мрій розвіялось доволї…
Так і він мене покине,
Пурхне ранком в чисте поле…
Крук відрік на те: „Нїколи!“
Запитав ся я тремтяче:
— Що за назву мана кряче,
Мов не знає инших слів?
Десь єї колишнїй владник,
Бідолашний який страдник,
У тім слові разом злив:
Безнадїйність, думи журні,
Всї пригоди, що збороли
Як у повідь хвилї бурні,
Поривання, що схололи, —
Злив, безщасний, в тім „Нїколи“…
Коло уст у мене знишка
Знов забігала усьмішка;
Я присунувсь, я пример,
Без сил спершись на оксамит…
Щось снувалось… вже й не тямить
Голова моя тепер…
