Сторінка:Доценко О. Літопис української революції. Матеріяли й документи до історії української революції. Том 2. Книга 5 (1917-1923).djvu/389

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 391 —

„Курієр Польські“ з 23. VI. 1920 р. № 169.

Півофіціяльний орган польського Правительства в статті під заголовком: „Українська авантура“, полємізуючи із партією русофілів (Дмовського), які називають політику польського Уряду супроти України „Українською авантюрою“, між иншим пише: „Про ніяку авантюру тут не можна говорити, противно, прозорливість і важність, з якою справу цю провадив послідний кабінет суть його великою заслугою національною. Про цю послідню тезу, про легенду, про українську авантюру хочемо тепер говорити. Не будемо при тім говорити про польсько-українську угоду, так як ся невідома загалові, і не може бути предметом дискусії, але про фактичне положення,“ яке витворилось, як припускаємо, згідно з цею умовою.

На схід від Бугу, отже від територій дефінітивно Польщі признаних аліянтами, лежать повіти Волині: Ковельський, Володимирський, Луцький, Рівенський, Лубенський, Кременецький і почасти Острогський, тепер прилучені на основі приказу Начального Вождя до Уряду Річі Посполитої Польської. Всі партії хиба погодяться з тим, що повіти ці, рівно як і Східна Галичина до Польщі належати повинні. Пдреведення тут границі стисло етнографичної було б великою несправедливістю, бо від матерного пня відрізалоб міліони Поляків, не прилучаючи натомість до Річі П. П. населення не польського: населення українське, яке з цими землями до Польщі перейшло, є тільки рекомпензатою за поляків, які евентуально по-за нашими границями остануть. Хоча однак слушність в цій справі з повищих причин і инших є по нашій стороні, не признали її однак до тепер, ні Аліянти, ні Росіяне, яких нещасний полководець Денікин ще так недавно задумував губернаторства Львівське та Холмське, є отже дуже великою заслугою нашого Уряду, що довів до заакцептовання нашої точки погляду на цю справу, через Уряд Отамана Петлюри, творячи через це, згідно Деклярації Аліянтів 8-го грудня 1919 року, атут, який буде сприяти признанню через них приналежности цих земель до Польщі.

На схід від вищенаведених повітів і від був. Східньої Галичини, лежать повіти Волині: Заславський, Староконстантиновський, Звягельський, частина Острогського і Овручського, як і Поділля — Проскурівський, Кам'янецький, Летічевський і Ушицький, до Польщі не прилучені, які але суть під польською адміністрацією при чім і юридичні функції сповняє тут Комісар цивільний, який є залежний від Начального Вождя, а українське законодавство не має тут ніякої сили.

Таке тимчасове становище найлучше відповідає нашим інтересам і можливости на Сході, так як докіль положення в бувш. Росії не з'ясується, не можемо допустити до інтервенцій що до тих земель з ніякої сторони. Коли Україна зможе утворити і закріпити свою державність, коли державність ця поведе Державу по європейській лінії цивілізації і демократизму, коли Уряд український покаже в відношінню до Річі Посполитої свою лояльність правдиву, землі ці правдоподібно (przypuszczalnie) перейдуть до України. Ніяка однак „лінія Дмовського“, ніяка програма навіть найбільше реакційних кругів польських не включає в будучі наші границі инших земель, як ці, які вже польською властю зайняті; хто отже сміє говорити про посвящення польських інтересів для українських мрій.

Дальше за цими землями лежать повіти Польщі історичної, які нас більше або меньше інтересують, яких однак ніхто із Послів в Соймі не хотів биг навіть оглядати, після Херсонщина і Правобережна Катеринославщина, дальше Лівобережна Україна. На землях цих тепер ідуть кріваві боі, не хочемо упереджувати які будуть зміни фронту, хоча віримо в остаточну побіду над ворогом, мусимо однак незалежно від змін фронту, категорично зазначити, що інтереси Польщі не кінчаються на лінії її границь, що не є для нас байдужним, що робитимемо за тими границями. Наші жит'єві умови, наше положення географичне, наш досвід історичний і наші народові потреби не дозволяють