чилась, що въ неі синъ одинчикъ, и молилась Богові тілько, щобъ вінъ пославъ іі Игнатку хорошу пару.
Самъ Игнатъ бувъ ще молодий козакъ, — саме тілько чорний вусъ почавъ пробиватись. Съ паробками літати на взаводи, скакати черезъ купалове огнище, або перемахати сажнями Дніпро, — отто були ёго забавки. На юлицю ходивъ пісень співати, жартовавъ зъ дівчатами по-хлопьячи, а любощі ёму ще не дуже въ серце впивались. Недолітокъ зовсімъ ище бувъ Игнатъ удовиченко, тілько що батьківський зростъ и хода, и якась повага въ очахъ, бо сказано — господарь на своій батьківщині, — отъ ёго що ніби дорослимъ паробкомъ удавало. А найбільшъ, якъ иде було въ неділю зъ матіръю до церкви: вона въ старосвітському кунтуші, а вінъ у батьківській киреі — високий та рівненький собі, мов ясенокъ. Ще ж до того звичайний бувъ и богобоязливий, справді йшовъ до церкви молитись, а не гави по-міжъ людьми ловити; то здававсь ніби вже не паробкомъ або підпаробочимъ, — статечнимъ чоловікомъ здавався. Отожъ ми хвалимо було ёго гарний зростъ и батьківські звичаі, — ёго й батько бувъ чоловікъ хороший и богобоязливий, а тиі харцизяки мабуть свою думку дбали: „Нехай, нехай доростає міри, — буде зъ ёго ще красчий некрутъ, ніжъ на селі козакъ.“
Воно то и въ пісні співають:
|
Ой у вдови одинъ синъ, |
