село. Отъ и стоіть, у боки взявшись; саме тілько налигавсь чаю съ перегінною; теперъ у холодку коло росправи потягує здоровенну люльку. Мордатий вінъ собі панъ и, правду змовити, поганий; и гудзики ёго блискучі не красять. Блищять тиі гудзики на ёму, мовъ жабъячі очі, тілько що страшно, а краси нема ніякоі. Отъ же не подивилась бідна вдова, що вінъ и зростомъ — карапузъ, и лобъ ёму мабуть ище зъ малку приплющено, и ноги въ ёго чогось криві. Якъ прибігла, такъ и впала ёму въ ноги и обхопила ті криві ноги руками, а сама голосить.
— Паночку лебедику! може жъ и въ васъ є діти! не губіте мого Игнатка; дайте жъ ёму й міні на світі пожити!
А въ ёго справді, въ того окружного, діти були маленькі, все дочки; до церкви, таки до насъ у Буртища, пані ёго, окружна, було іхъ возить повенъ візъ. Та що жъ ёму про те? и якъ проста баба сміє свою дитину до ёго дітей рівняти?
— Геть! отъ вінъ що одвітувавъ, — ти мене повалишъ! Азьмітє бабу прочъ!
Такъ и вхопили стару Катрю Загірню ті прислужники, изъ нашихъ таки людей харцизяки, и одволокли геть, бо й справді на кривихъ ногахъ окружний захитався. Чаво табе нада? закричавъ на вдову безталанну, а іі вже держять підъ руки, не пускають. И сина держять коло неі, щобъ не влизнувъ, бо знало все село, що ёго й конемъ не доженешъ.
