на віки одъ нашого слова гіркого, одъ нашихъ ревнихъ слізъ; та живе въ тобі не одна душа спасенна, товчутця въ тобі наші земляки, якъ той Марко по пеклу. Нема въ тобі ясного неба нашого, — вони любимъ, жалібливимъ поглядомъ на ввесь миръ християнський тебе освічують. Нема въ тобі нашого дерева густого, кучерявого, нашихъ травъ шовковихъ, нашихъ квітокъ дібрівніхъ, — вони серцемъ багатимъ тебе, убогий краю злиденний, мовъ пишний садъ искрашають. Не чути въ тобі соловейка весняного, — вони своєю мовою солодкою твоі зрадливі вітряні пустині наповняють…
Таємнича доля судила Олені опинитись на чужій стороні хутко; мовъ у ві сні вона у великий, пишний городъ перелетіла, у той-то городъ, де, мовлявъ, тільки церкви та палати, та пани пузаті, и ні однісінькоі хати. Зуспіли іі въ-наймахъ добрі люде, що въ сёму городі неволею проживали и на Вкраіну на короткий часъ, мовъ у вирій, завітали. Молоді люде, панъ исъ панією, и діточокъ у нихъ двоє, — дві дівчинки. Звались вони скрізъ по селу, де вона наймичкою въ козака служила, Панъ Иванъ и Пані Ганна; більшъ іхъ ніякъ не звали, ані прозивали. Любили іхъ козаки и козачки и козача дітвора дуже, що вони съ простоі хати у пани вийшли, и всякими мовами вміли съ чужоземцями розмовляти, та й не пишались тимъ передъ сільскою громадою, и одежу нашу просту носили, и звичаі наші рідні шанували. Бачять вони наймичку въ козака, молоденьку, моторну й працёвиту, роспитали, що вона за людина, довідались, що вона дитина отецька, та ради свого кохання пійшла по
