людяхъ служити. Порадились панъ Иванъ съ панією Ганною, видумали, якъ ій подать руку у іі домі тяжкій. На шляхъ непевний молоде дівчя вийшло, сподіванками тільки шляхъ міряло. Знали вони, що то за міра; бачили світу багато, то вжахнулись тиі долі, що ждала нашу Оленку десь у далекому тумані. Отъ почали іі до себе закликати. Панія Ганна вміла розмовою любою, ласкавою журливе серце іі собі зъєднати, мовъ дитину іі до себе принадила.
Тутъ и Игнатъ Загірній, той бідолашній вдовиченко, стоявъ изъ своімъ полкомъ; и ёго вони до себе въ хату закликали. Кохана пара, мовъ у батька въ матері, въ іхъ гостювала. Понятливий бувъ Игиатъ зъ-роду, хисткий, проворний, то ёго ще въ москаляхъ и не бито; та й шанувавъ себе козакъ, то вже все переймавъ, згнітивши серце, чого тамъ ёго учено, и старший похвалявъ ёго на муштрі. Ще-жъ якъ на те, трапилось такъ, що старший надъ Игнатомъ бувъ молодесенький офицерикъ. Прозивався вінъ Кавунъ, и якъ назве було копитанъ Кавуновимъ, то вінъ и просить, щобъ ёго такъ не величавъ, бо я, каже, свого отецького прізвища не цураюсь. Якъ же дочувсь про се панъ Иванъ одъ Игната, — „се-жъ“ каже, „нашъ!“ та й заговоривъ до ёго по нашому въ церкві. Офицерикъ трошки спікъ рака, що одвикъ по своёму розмовляти, бо его зъ-малечку на столицю заслано, и недавнечко, мовъ пташку съ клітки, випущено; а про-те, любе ёму було слово пана Ивана, и зайшовъ вінъ до ёго съ церкви на оченашъ. Се-жъ тільки для звичаю такъ ёго запросивъ до себе въ гостину панъ
