ські квітки. Пташкою по надъ тимъ снігомъ въєсся, и серце твоє якусь нову пісню співає. Отъ твоі сни, моя втіхо! Не зледащіла ти: не міжъ панами ти, а міжъ людьми опинилась. Чого жъ посходила рута по тихъ споминкахъ любихъ, що ними тільки й жила ти? Тяжко міні вимовити, та вимовлю. Любила ти Игната за те, що въ ёго очи такі ласкаві, що въ ёго ніжне слово, що на вроду, и на вдачу, и на пісні, и на танці нема надъ ёго паробка въ селі; за те любила, що вкупі зъ нимъ соловейка слухали, вечерніми зорями підъ вербою стояли, що вінъ про твоє життя роспитувавъ, сумувавъ изъ тобою. Якъ же ті споминки теперъ передъ тобою затуманились, мовъ справді кучерявою рутою вкрились! Вдруге ти на світъ народилась, на широкий ясний світъ. Не ті въ ёму смутки, не ті й радощі, що знала ти зъ-малку. Виростають у тебе що дня крила, більшають, ширшають, дужчають, и вже съ твоєі високости рідне село здаєтця тобі маленькою крапинкою. Безталанний Игнатъ! чимъ же вінъ тобі теперъ здаєтця?… Темнимъ, убогимъ, задавленимъ братомъ, та й годі. Напише до тебе чужою писарською рукою листъ, прочитаєшъ ёго, та й загадаєсся сумуючи. Жалъ тобі Игната, мовъ рідна сестра по ёго долі серденькомъ тужишъ, а якось тобі дивно зъ нимъ побачитись, мовъ съ того світу має вінъ прийти до тебе. Ой Оленко! не хочешъ ти сама собі признаватись, що въ твоімъ серці дієтця. Півъ року минуло, якъ ти розлучилась изъ своімъ коханкомъ. Багато води втекло за сі півъ-року; пішли за водою и твоі сільскі думки, твоі надіі, твоі молоді жадання. Не півъ-року, півъ-віку ти прожила міжъ чужими людьми, и вони тобі здались ріднійшими одъ
