рідноі матері, а всіхъ ріднійше, всіхъ ближчий ставъ тобі Павло Піддубень, молодий, гарний козакъ, братъ паніі Ганни. Дивомъ великимъ здався тобі Павло Піддубень, скоро ти ёго почала знати, та не заглядувалась ти на ёго вроду козацьку, пишну на-вдивовижу вроду; не вона тебе чарувала. Чарували тебе ёго братні речі, що вінъ съ тобою, якъ братъ изъ сестрою, розмовлявъ и мислі твоі засівавъ наче якими зорами. Прийде що вечора Павло Піддубень до пана Ивана, и наче для его нема тутъ людей опрічъ тебе: все вінъ съ тобою розмовляє та співає. Голосъ у ёго тихий та гарний. Часомъ бувало й заплачешъ, слухаючи ёго пісню; а вінъ тебе й розважить, книжки гарні тобі читає и до книжокъ докладає своє розумне слово. Чого жъ ти почала задумуватись після тихъ вечорівъ любихъ? Ти ёго речі до одного слова згадуєшъ; и вві сні вони тобі снятця, и прокинесся ранкомъ — перше всего вони тобі на памъять приходять. Се жъ ти вже не своєю душею живешъ, Оленко: у твоєму серці та ясна душа козацька звила собі кубелечко. Тобі страшно й подумати, щобъ ёго денъ або два не бачити. Якъ же се може статця? День у день, вечіръ у вечіръ заходить вінъ до своіхъ родичівъ; съ тобою поговорить, дітей приголубить; хочъ на годинку забіжить и твою душу, наче сонцемъ, освітить. Отъ-же сталося. Нема Павла и день и два, — занедужавъ Павло! Ти, заміраючи, про ёго болість довідуєсся. Ти сама за два дні змарніла, мовъ одъ тяжкого недуга. Соромисся ти прохати панію Ганну, щобъ узяла й тебе зъ собою, якъ поведе дітей одвідовати іхъ любого дядька. Три дні, тиждень ти криєсся… Вже въ тебе всі питають, чого ти зъ
