— Серденько Оленко! питає, горнучи до себе, — такъ ти мене любишъ?
Вона мовчки ёго поцілувала.
— Моя вона! сказавъ Павло, протягуючи руку до паніі Ганни; а пані Ганна наче знала, що буде: вона дітей удержала, щобъ не кинулись перше Оленки до коханого іхъ дядька. Обвисли жъ вони коло ёго теперъ, ухопившись рученятами за руки, за поясъ. Оленка, сама не своя, обохъ дітей цілує, изъ великихъ радощівъ плаче. Зачарувавъ іі Павло Піддубень якимись недовідомими чарами. Все на світі вона забула; въ ёго слові, въ ёго тихій розмові вся іі душа. Умеръ Игнатъ на віки въ дівочому серці. Єсть про ёго споминки, є жаль, а кохання, мовъ пташка въ вирей, одлетіло. Таке дівоче серце, таке ёго кохання. Цвіте, сияє, пахощами райськими вабить и звідкіля ёму світъ світить, туди воно и повертаєтця. Жаль було и паніі Ганні бідолашнёго Игната, та знала вона, що людьскоі натури не переможешъ. Нехай такъ буде, якъ мусить бути. Нехай дівоче серце само своєі долі шукає. Отъ іі розумъ; такий же розумъ и въ іі пана Йвана.
Не помилилась же Оленка, покохавши Павла Піддубня. Вінъ наче ждавъ іі зъ Украіни: нікого ще не любивъ; любивъ тільки своі книжки та малювання, та голосну бандуру. Съ первихъ вечорівъ постерігъ вінъ, що то за сояшне, живе серце у вродливоі дівчини. Радіючи душею, взявся вінъ освітити науковимъ світломъ ту головку, що дивомъ ёму здалася, що мовъ усі Фидіі вкупі зъ Рафаелями іі видумали,
