— Фажинъ, не потребуєшь бояти ся даннои дѣвчины, — сказавъ о̂нъ вко̂нци. — Знаєшь єи о̂дъ давна и можешь ѣй вѣрити, хиба бы чортъ єи наразъ напавъ. Она не закапує[1]; правда, Нансі?
— Якъ думаєте, — о̂дповѣла она, присунула крѣсло до стола и сперла голову на локтяхъ.
— Нѣ, нѣ, люба дитино, — скоро обо̂звавъ ся жидъ, — я се знаю дуже добре; лише… — и замовкъ.
— Лише що? — спытавъ Сайксъ.
— Лише не знаю, мо̂й любый, чи она знову не схоче такъ лютитись, якъ тому ко̂лька вечерѣвъ, — о̂дповѣвъ Фажинъ.
На сю заяву голосно засмѣялась Нансі, выпила чарку горѣвки, закляла ся легко ко̂лько разо̂въ и заявила, що може всего слухати и хоче и буде слухати; и що она такъ статочна, о̂дважна й вѣрна, якъ всякій иншій. — Фажинъ, — сказала она смѣючись — говорѣть Білеви просто зъ моста о Оліверѣ.
— Ай! яка-жь ты дотепна дѣвчина; такои я ще въ житю не видѣвъ, — хваливъ єи жидъ и поклепавъ по лици. — Справдѣ, я хотѣвъ о Оліверѣ говорити. Ха-ха-ха!
— Що жь ты хочешь о нѣмъ сказати? — спытавъ Сайксъ.
— Що о̂нъ якъ-разъ такій, якого вы, мо̂й дорогій, потребуєте, — о̂дповѣвъ жидъ храпливымъ шептомъ, кладучи палець на но̂съ и погано скривившись.
— Оліверъ? — здивувавъ ся Сайксъ.
— Бери єго, Біль, — сказала Нансі. — Я бы се вчинила, бувши тобою. Може о̂нъ и не такъ хитрый та смѣлый, якъ неоденъ зъ нашихъ; але се жь не потріб- ↑ Зрадить
