Збудившись на другій день рано, немало здивувавъ ся Оліверъ, коли побачивъ замѣсть своихъ старыхъ, дуже подертыхъ черевико̂въ, нови̂ зъ сильными грубыми по̂дошвами. Зразу тѣшивъ ся тымъ въ надѣи, що єго небавомъ пустять на волю. Але скоро покинувъ подо̂бни̂ гадки, коли зъ жидомъ засѣвъ до снѣданя, а той єму оповѣвъ, що вечеромъ має по̂йти до Сайкса. Се занепокоило хлопця.
— Чи чи я тамъ зо̂стану? — спытавъ о̂нъ зо̂ страхомъ.
— Нѣ, дитинко, ты тамъ не зо̂станешь, — о̂дповѣвъ жидъ. — Мы безъ тебе не можемо обо̂йтись. Не бо̂й ся, знову вернешь до насъ. Ха-ха ха! Мы не таки̂ люти̂, щобы тебе пустили самопасъ, нѣ, моя дитино. — Старый жидъ нахиливъ ся при тыхъ словахъ надъ огнемъ и праживъ хлѣбъ на грѣнки, при то̂мъ смѣявъ ся зъ хлопця, якъ на доказъ, що знає думку Олівера. О̂нъ утѣкъ бы, якъ бы лишь мо̂гъ.
— Менѣ здає ся, дитинко, — говоривъ жидъ дальше, вдивлюючись въ хлопця, — що ты радъ бы знати, по що маєшь ити до Сайкса?
Оліверъ почервонѣвъ мимоволѣ, бо видѣвъ, що жидъ о̂дгадавъ, але о̂дповѣвъ, що справдѣ радъ бы се знати.
— Ну, якъ же ты думаєшь, по що тебе Сайксъ потребує? — спытавъ Фажинъ, выминаючи пытанье.
— Не можу о̂дгадати, — о̂дповѣвъ Оліверъ.
— Ба! То жди, ажь тобѣ Біль скаже, — говоривъ Фажинъ, о̂двернувшись зъ невдоволеньемъ о̂дъ него, бо надѣявъ ся у него найти хочь зацѣкавленье, а не то-що.