Тымчасомъ се правда, що хлопець дѣйстно дуже бажавъ знати, чого має йти до Сайкса, лише допыты Фажива и власни̂ думки збили єго зъ пантелику и о̂нъ забувъ спытатись. По̂знѣйше не було о̂дповѣднои хвилѣ, бо жидъ посоловѣвъ и мовчавъ ажь до вечера. Тогды зо̂бравъ ся до выходу.
— Запали собѣ свѣчку, — сказавъ о̂нъ и поклавъ одну на сто̂лъ, — а отсе маєшь книжку. Читай собѣ, поки не прийдуть тебе взяти. Добрано̂чь!
— Добрано̂чь, пане! — о̂дповѣвъ Оліверъ боязко.
Жидъ зблизивъ ся до дверей, глянувъ ще разъ бокомъ на хлопця, наразъ станувъ и закликавъ єго по имени.
Оліверъ глянувъ на жида, а той вказавъ на свѣчку и казавъ засвѣтити. О̂нъ засвѣтивъ свѣчку и побачивъ, що жидъ зморщивъ бровы и зъ темного кута комнаты впяливъ въ него очи, наче за чимсь слѣдивъ.
— Стережи ся, Оліверъ, стережи! — обо̂звавъ ся старый, киваючи правою рукою. — То страшный человѣкъ, на чужу кровь не зважає, коли у него своя закипить. Що́ бы не було, ты мовчи, а роби те, що тобѣ скаже. Стережи ся дообре! — Послѣдни̂ слова вымовивъ о̂нъ зъ великимъ натискомъ, а єго темный гро̂зный выглядъ змѣнивъ ся въ поганый смѣхъ. Вко̂нци кивнувъ головою и выйшовъ.
Оліверъ лишивъ ся самъ, поклавъ голову на руку и зъ дрожачимъ серцемъ передумувавъ послѣдни̂ слова. Чимъ довше думавъ о̂нъ надъ осторогою жида, тымъ бо̂льше стававъ непевнымъ, по що жидъ єму се сказавъ. О̂нъ не мо̂гъ видумати нѣчо злого або несправедливого, що бы такъ само не можна було осягнути у Фажина, якъ у Сайкса. У обохъ могло се стати ся, а єго таки о̂ддавали Сайксови. Вко̂нци по довго̂мъ думаню до̂йшовъ