бы я черезъ тебе ще бо̂льше натерпѣлась. Коли-бъ я могла тобѣ помогти, то помогла бы, та не маю силы. Они не хотять тобѣ нѣчо злого зробити, а до чого тебе присилують, то не твоя вина. Тихо! кожде слово, яке ты скажешь, єсть неначе ударомъ для мене. Подай менѣ руку, скоро, свою руку!
Оліверъ подавъ ѣй механічно праву руку, она погасила свѣчку и потягла єго за собою. Хтось скоро и тихо отворивъ дверѣ и такъ само замкнувъ за ними. Передъ домомъ стоявъ нанятый крытый во̂зъ, она запхала хлопця до середины и замкнула дверцѣ и о̂кна. Во̂зникъ знавъ уже, куды ѣхати, и сейчасъ по̂гнались конѣ, якъ лишь могли, скоро.
Нансі держала все Олівера за руку и шептала єму до уха то потѣху, то остороги и обѣцянки. А все було такъ несподѣване, що о̂нъ зовсѣмъ не мо̂гъ опамятатись, а ту вже й станувъ во̂зъ передъ домомъ, въ котро̂мъ попередного вечера о̂двѣдавъ жидъ Сайкса.
Лише на хвилинку оглянувсь Оліверъ доокола и вже туй-туй хотѣвъ крикнути о помо̂чь. Але на улици було пусто, людей не видко, а Нансі просьбы звучали ще єму въ усѣ; и закимъ о̂нъ рѣшивъ ся, що зробити, вже бувъ въ домѣ и чувъ, якъ браму старанно засували. На сходахъ явивъ ся Сайксъ зо̂ свѣтломъ и повитавъ дѣвчину незвичайно весело и ласкаво.
— Больсей по̂шовъ зъ Томомъ домо̂вь, — сказавъ о̂нъ — мабуть теперъ въ дорозѣ.
— То добре, — сказала Нансі.
— Такъ ты єго маєшь? — спытавъ Сайксъ, коли во̂йшли въ хату.
— Маю, ось бачишь.
— Ишовъ споко̂йно?
— Якъ ягня.