де очевидно бувъ знакомымъ. На Олівера вже — якъ бодай здавало ся — не зважавъ и о него нѣхто не журивъ ся. Пообѣдали обидва, Сайксъ закуривъ люльку, а Оліверъ заснувъ и збудивъ ся ажь тогды, якъ було темно. Сайксъ познакомивъ ся знову зъ якимсь во̂зникомъ, що ѣхавъ до Шепертонъ и досыть бувъ пяный. Сайксъ посадивъ хлопця на во̂зъ, запхавъ єго въ кутокъ, строго наказавъ єму мовчати — и они поѣхали.
Вечѣръ бувъ дожджевый и зимный. Оліверъ дрожавъ зъ зимна, страху и о̂дразы. О̂нъ вже не сумнаѣвавъ ся, яка доля єго жде, певно, що не добра. Коли переѣздили по-при церкву въ Сенбері, выбила сема година. Ѣхали ще може двѣ-три милѣ, ажь вко̂нци Сайксъ зсѣвъ, взявъ Олівера и дальше по̂шовъ. Змученый хлопець сподѣвавъ ся, що Сайксъ заверне до Шепертонъ на о̂дпочинокъ, але о̂нъ ишовъ болотомъ темными и сумными улицами, пустыми майданами дальше, поки не показались свѣтла въ недалеко̂мъ мѣстѣ. Прийшли на мо̂стъ и ту звернувъ Сайксъ на стежку по-надъ рѣкою. Оліверъ налякавъ ся сильно; єму здавалось, що Сайксъ хоче єго на то̂мъ само̂тно̂мъ мѣсци вбити. Вже хотѣвъ кинутись объ землю, щобъ зъ розпуки боронити свого молодого вѣку, коли несподѣвано станули передъ якимсь заваленымъ домомъ. Свѣтла въ нѣмъ не було видко, здавалось, що тамъ нѣхто не мешкавъ. Сайксъ по̂дступивъ тихо до дверей, положивъ руку на клямку и такъ оба стояли въ темныхъ сѣняхъ.
— Хто тамъ? — крикнувъ якійсь захриплый голосъ.
— Не роби гамору, — сказавъ Сайксъ и засунувъ дверѣ. — Затхони[1], Тобі!- ↑ Засвѣти.
