— А, мо̂й добрый камратъ! — о̂до̂звавсь той самый голосъ. — Затхони, Барней, затхони! Впровадь пана до хаты и кладись спати до бѣлого дня.
По тыхъ словахъ чути було, якъ щось тяжкого за кимсь кинено, оно впало на землю, а той самъ голосъ крикнувъ:
— Чуєшь? Тамъ стоить Біль Сайксъ въ сѣняхъ въ темнотѣ, а ты спишь, якъ бы взявъ на сонъ. Встанешь ты, бо зелѣзнымъ лѣхтаремъ збуджу тебе!
Вко̂нци прителепавъ ся зъ свѣтломъ кельнеръ зъ готелю Сафронъ Гіль и повитавъ Сайкса зъ правдивою, а може й уданою радостію. Сайксъ попхавъ хлопця впередъ въ якусь низьку, темну комнату зъ ко̂лькома поломаными сто̂льцями, столомъ и зъ дуже лихимъ ло̂жкомъ, на котро̂мъ простягъ ся якійсь чоловѣкъ и куривъ люльку на довго̂мъ цибусѣ. О̂нъ бувъ убраный въ темнобрунатный сурдутъ зъ великими металевыми гузиками, въ сорокату камізельку и въ ясно-брунатни̂ штаны, а на шиѣ мавъ жовту хустину. Панъ Крекітъ (бо се о̂нъ бувъ) мавъ тонке, рудаве и кучеряве волосье и по нѣмъ ѣздивъ о̂нъ о̂дъ часу до часу брудными пальцями зъ перстенями. Бувъ середного росту, а ноги — якъ видко було — мавъ досыть тонки̂, хочь се зовсѣмъ не перешкаджало єму зъ великимъ подивомъ и вдоволеньемъ дивитись досыть часто на свои высоки̂ чоботы.
— Біль, приятелю любый, — о̂до̂звавсь о̂нъ до входячого Сайкса, — тѣшусь дуже, що тебе виджу. Я вже думавъ собѣ, що ты свою гадку покинувъ; тогды я бувъ бы бравъ ся до сего на свою руку. Що, до чорта! — додавъ о̂нъ здивованый, побачивши Олівера, сѣвъ на ло̂жку и спытавъ, що се за хлопець.
— Се той хлопець, знаєшь? — о̂дповѣвъ Сайксъ и сѣвъ коло печи.