рять ихъ, то певно го̂ршого свѣта не побачуть, хочь бы и якими проступниками були.
Такъ було на дворѣ, коли панѣ Корні, надзырателька дому убогихъ, въ котро̂мъ Оліверъ побачивъ свѣтъ божій, сѣла собѣ выго̂дно коло печи и зъ вдоволеньемъ дивилась на чайникъ, що стоявъ ма мало̂мъ, кругло̂мъ столику, та прислухувалась шипѣню воды въ ко̂тлику на огни.
— Богъ дає намъ богато, дуже богато, за що мы повинни̂ вдячни̂ бути, — сказала она сама до себе задумавшись, — але се треба по̂знати.
Она похитала головою, мовь бы зажурилась и жалувалась на тыхъ темныхъ, непросвѣченыхъ людей, що не вмѣють сего по̂знавати, и почала готовити собѣ чай.
Якъ то неразъ дро̂бниця выведе нашу слабу душу зъ спокою! Чайникъ бувъ малый, а воды въ нѣмъ богато, она збѣгла и попарила пани руку.
— А, проклятый чайникъ! — сказала она и скоро поставила єго на сто̂лъ. — Лише двѣ склянки мѣстить! Кому о̂нъ здасть ся, — хиба тако̂й бѣдно̂й, самотно̂й жѣнцѣ, якъ я. Охъ-охъ!
Она сѣла собѣ и задумалась. Малый чайникъ пригадавъ ѣй поко̂йного пана Корні (що́ недавно померъ, лише двацять пять лѣтъ тому), она затужила и не могла найти собѣ о̂драды.
— Мабуть я вже другого не буду мати, — сказала она, а въ словахъ єи чути було журбу и сумнѣвъ, — не буду мати, лишь єго…
Сказати не можемо, чи то панѣ Корні зо̂тхала такъ тяжко на згадку о поко̂йнику, ча о чайнику, на котрый дивилась и про котрый такожь могла думати. Але ледви зачала пити чай, якъ хтось запукавъ до дверей.
— Прошу! — крикнула панѣ Корні гнѣвно. —