на та Бетса — якъ лишь зъ Бетсі всьо буде въ порядку.
— Ага, такъ само… Побачите! — о̂дповѣвъ Томъ ще гнѣвнѣйшій. — Цѣкава рѣчь, хто бы за мене сидѣвъ?
— Но, то вже нѣкому на думку не прийде, — о̂дповѣвъ Фажинъ. — Не знаю нѣкого, що бы на се приставъ.
— А я мо̂гъ цѣлкомъ добре уво̂льнитись, якъ бы лишь схотѣвъ закапувати! — гнѣвавъ ся що разъ бо̂льше Томъ. — Я потребувавъ сказати лише одно слово, — правда, Фажинъ? — а я не сказавъ. И чого-жь ту смѣяти ся?
Фажинъ успокоивъ єго чимъ скорше, що нѣхто зъ него не смѣє ся, анѣ навѣть Чарль Бетсъ. Бетсъ хотѣвъ и зо̂ своєи стороны заявити, що всѣ безъ выимки були въ поважно̂мъ настрою, але замѣсть того засмѣявъ ся, ажь всидѣти не мо̂гъ. Томъ Чітлінґъ зо̂рвавъ ся, щобы безчельному Бетсови заѣхати кулаками, куды попало, але Чарль звинко схиливъ ся, а кулакъ трафивъ въ груди веселого старого жида такъ, що ажь до стѣны покотивъ ся та до себе не мо̂гъ прийти.
— Тихо! хтось звонить, — сказавъ въ то̂й само̂й хвили майстеръ, взявъ свѣтло зо̂ стола, зо̂йшовъ тихенько по сходахъ, вернувъ небавомъ назадъ и шепнувъ щось Фажинови до уха.
— Якъ! — скзазавъ жидъ. — Самъ?
— Самъ, — сказавъ майстеръ.
Фажинъ зажуривъ ся, думавъ хвилину, а вко̂нци спытавъ: „Де о̂нъ?“ Докінсъ показавъ нѣмо, де о̂нъ, а жидъ казавъ Чарльови и Томови тихо вынестись зъ хаты. За хвилю во̂йшовъ майстеръ зъ Тобі Крекітомъ, блѣдымъ и посоловѣлымъ. О̂нъ очевидно не мывъ ся и не голивъ ся ко̂лька днѣвъ. Поздоровивъ Фажина, що боязко