на него дививъ ся, и о̂дразу заявивъ, що нѣчого не скаже про вло̂мъ, поки не наѣсть ся и не напє ся. Жидъ приказавъ Докінсови, подати ѣсти, що було, и Докінсъ подавъ. Тобі зачавъ жадно ѣсти и пити и не показувавъ найменшои охоты, зачинати розмову та успокоити нетерпеливого и непевного жида, що бѣгавъ по хатѣ сюды и туды, числивъ кождый кусокъ Крекіта и клявъ въ души єго. Тобі усмѣхавъ ся и ѣвъ, самолюбный, якъ звычайно. Жидъ мало не згинувъ зъ пересердя. Вко̂нци о̂до̂звавъ ся Тобі: Передовсѣмъ, Фажинъ…
— А, прецѣ, — ну, передовсѣмъ…
— Передовсѣмъ, що дѣєсь зъ Білемъ?
— Що дѣєсь зъ Білемъ! — закричавъ жидъ, и по̂дскочивъ на сто̂льци, бо о̂нъ зъ цѣкавости сѣвъ собѣ коло самого Крекіта.
— До чорта, чей не скажете, — говоривъ Крекітъ и зблѣдъ.
— Що́ не скажу? — кричавъ жидъ и зъ лютости бивъ ногами о землю. — Де они? Сайксъ и хлопець — де они? Де лишили ся? Де сховали ся? Чому не вернули.
— Вло̂мъ невдавъ ся, — о̂дповѣвъ Тобі непевнымъ голосомъ.
— Знаю, — сказавъ жидъ, вынявъ часопись зъ кишенѣ и показавъ Крекітови. — И що-жь?
— Стрѣляли и хлопця трафили. Мы втѣкли зъ нимъ, бѣгли, перескакували плоты, ровы, якъ бы чортъ за нами гонивъ. Насъ переслѣдували ѣй-Богу, цѣла околиця збудилась, и псами насъ тровили.
— А що зъ хлопцемъ, що зъ хлопцемъ? — ажь сапѣвъ Фажинъ.
— Біль нѣсъ єго на плечехъ. Перестали мы бѣгти и взяли єго поміжь себе. Єму голова опала на-до̂лъ,