були ро̂знородни̂, а правдиви̂ образы хитрости, дикости и піяньства, а на дѣвчатахъ, старшихъ або молодшихъ, знати було о̂дстрашаючи̂ слѣды розпусты. Въ ихъ дико̂мъ выглядѣ не було нѣ знаку нѣжности и честноты и они становили найчорнѣйшу и найсумнѣйшу сторону образу.
Але Фажина не непокоили подо̂бни̂ гадки. О̂нъ водивъ очима цѣкаво зъ одного чоловѣка на другого, когось шукавъ, але не мо̂гъ найти. Вко̂нци махнувъ рукою на господаря предсѣдателя и выйшовъ такъ тихенько, якъ во̂йшовъ.
— Чого вы хочете о̂дъ мене, пане Фажинъ? — спытавъ господарь тихо, выйшовши до жида на сходы. — Хочете зъ нами засѣсти за столомъ? Цѣле товариство не по людски радувалось бы зъ того.
Жидъ похитавъ нетерпеливо головою и шепнувъ:
— Чи о̂нъ ту?
— Нѣ.
— Нема звѣстки про Барнея?
— Нема. И о̂нъ таки не рушить ся, поки всьо не затихне. Спустѣть ся вы на него; они вже попали на слѣдъ, а якъ бы о̂нъ де показавъ ся, то й зрадивъ бы всѣхъ. Вже о̂нъ добре робить; бо якъ зле, то я бы о то̂мъ знавъ. Дайте єму споко̂й! Я певный, що о̂нъ поступає собѣ дуже мудро.
— А о̂нъ не прийде нинѣ вечеромъ?
— Хто? Монкъ? — спытавъ господарь непевнымъ голосомъ.
— Тихо! Та-жь о̂нъ, а не хто иншій.
— Я сподѣвавъ ся вже єго, а якъ вы лишь десять хвиль заждете…
— Нѣ, нѣ, — перервавъ єго скоро жидъ, неначе утихомирило єго се, що не заставъ чоловѣка, за ко-