слѣдили єи, спытала, що нового, а о̂нъ оповѣвъ ѣй, що чувъ о̂дъ Тобі Крекіта. Она выслухала и, не сказавши нѣ слова, поклала зновъ голову на сто̂лъ, пото̂мъ гнѣвно о̂дсунула свѣтло на бо̂къ и тупнула ко̂лька разо̂въ ногою; але то̂лько й всього.
Жидъ оглянувъ ся неспоко̂йно довкола, якъ бы хотѣвъ пересвѣдчити ся, чи Сайксъ нишкомъ не вернувъ домо̂вь. Вдоволеный тымъ, якъ здавало ся, що Сайкса не побачивъ, закашлявъ ко̂лька разо̂въ и такъ само ко̂лька разо̂въ старавъ ся зачати розмову. Але дѣвчина не зважала на єго бесѣду, такъ якъ бы о̂нъ бувъ статуєю. Вко̂нци набравъ о̂дваги и затираючи руки обо̂звавъ ся якъ найприязнѣйшимъ голосомъ:
— Якъ тобѣ здає ся, люба дитино, де теперь може бути Біль?
— Дѣвчина о̂дшепнула ледви зрозумѣло ко̂лька сло̂въ, що не знає, а єму здавало ся, що она тихо хлипала.
— А де може бути малый Оліверъ? — пытавъ о̂нъ дальше, силуючись хочь окомъ кинути на єи лице. — Подумай собѣ, Нансі, бѣдна дитина, якъ могли они єи полишити въ ровѣ!
— Тамъ єму лѣпше, якъ въ насъ, — сказала дѣвчина, по̂днявши наразъ голову, — и єсли-бъ зъ того нѣчо злого не выйшло для Біля, то я бы собѣ дуже бажала, щобъ о̂нъ тамъ въ ровѣ й померъ и щобъ єго молоди̂ кости тамъ зо̂гнили.
Жидъ ажь скрикнувъ зъ задиву.
— А якъ-же! Я бы собѣ дуже того бажала и сподѣваюсь, що такъ станесь, — говорила Нансі и дивилась жидови въ очи. — Я рада, що не бачу єго и знаю, що найго̂рше лихо вже минуло. Я не можу єго мати коло себе. Я не терплю себе и васъ всѣхъ, коли єго бачу.