— Овъ! — перервавъ єи зго̂рдно жидъ — ты пяна, дѣвчино.
— Ага, пяна! — насмѣвалась она. — Вже-жь, то не ваша вина, єсли я не пяна. Я бы нѣколи й твереза не була, єсли-бъ по вашей воли все дѣялось, хиба що теперь нѣ. Мабуть мо̂й настро̂й не дуже вамъ подобаєсь?
— Зовсѣмъ не подобаєсь! лютивъ ся жидъ.
— То змѣнѣть єго! — говорила дальше зо̂ смѣхомъ дѣвчина.
— Змѣнѣть єго! — кричавъ жидъ, не въ мѣру роздратованый єи упертостію та немилымъ вечеромъ. — Отже змѣню єго! Слухай, що скажу я, ты ледаче бабске насѣнье, я, що потребую сказати шѣсть сло̂въ, а перевяжуть єму горло такъ певно, якъ бы я теперь єго задушивъ, коли-бъ мавъ въ рукахъ єго волову шию. Коли верне, а хлопця не приведе, коли цѣлый зъ того выйде а не принесе єго живого чи мертвого, то ты, дѣвчино, вбий сама Біля, єсли хочешь, щобъ не по̂шовъ на шибеницю; убий, скоро ступить до хаты, бо инакше буде за по̂зно, памятай собѣ!
— Що вы кажете? — скрикнула дѣвчина мимоволѣ.
— Що я кажу? — говоривъ дальше жидъ и не тямивъ ся зъ лютости. — Се, що чуєшь! Єсли дитина варта для мене сотки фунто̂въ, то я маю ихъ стратити! стратити се, що менѣ случай наднѣсъ, черезъ дурный розумъ пянои шайки, котрои житье въ моѣй руцѣ, — коли я жию въ приязни зъ правдивымъ чортомъ, що лишь захоче, а покаже, що о̂нъ значить!
О̂ддыху єму не ставало, о̂нъ заслинивъ ся зо̂ злости и даремно силувавъ ся дальше говорити. Ажь ось наразъ перемо̂гъ сво̂й гнѣвъ и принявъ зовсѣмъ иншій видъ, присѣвъ на крѣслѣ, скуливъ ся и задрожавъ зо̂