ся на ню. Жидъ сѣвъ собѣ передъ нимъ на крѣсло. А що дверѣ були на по̂въ отворени̂, то въ комнатѣ не було зовсѣмъ темно; на сходахъ поставлене свѣтло освѣчувало млаво стѣну напротивъ себе.
Они шептали якійсь часъ такъ тихенько мѣжь собою, що якъ бы хто по̂дслухавъ ихъ розмову, то зрозумѣвъ бы лишь то̂лько, що Фажинъ боронивъ ся противъ закидо̂въ чужинця и що той бувъ дуже гнѣвный. Шептали они такъ може чверть годины, коли Монкъ — бо такъ назвавъ жидъ ко̂лька разо̂въ свого гостя — сказавъ трохи голоснѣйше:
— Кажу вамъ ще разъ: то було зле обдумане. Чому вы не задержали єго при иншихъ? були бы зробили зъ него такого кишеневого злодѣя, що ажь ну!
— Легко казати! — о̂дповѣвъ жидъ и здвигъ раменами.
— Якъ вы се думаєте, чи вы бы не могли зробити, якъ бы лишь хотѣли? — спытавъ нерадо Монкъ. — А сотку иншихъ хлопцѣвъ вы могли навчити? Якъ бы у васъ була терпеливо̂сть хочь черезъ десять або дванацять мѣсяцѣвъ, то легко бы вамъ було покрутити такъ, що єго бы засудили або може й вышупасували на цѣле житье.
— И кому бы то выйшло на добро, мо̂й любый? — спытавъ жидъ поко̂рнымъ голосомъ.
— Менѣ!
— Але не менѣ, — говоривъ дальше жидъ ще поко̂рнѣйше. — Коли двохъ людей занимає ся одною роботою, то розумѣє ся, що зважати треба на заробокъ обохъ.
— И що-жь?
— Я видѣвъ, що не легко привчити єго ремесла. О̂нъ не живъ середъ тыхъ самыхъ обставинъ, якъ инши̂ хлопцѣ.