всѣ узнали єго теперь уже за зовсѣмъ пропащого. На дѣлѣ-жь Оліверъ мавъ не за мало, а за богато чувства, то̂льки звѣстный обхо̂дъ зъ нимъ приголомшивъ єго и на часину зовсѣмъ притупивъ. Бумбль повѣвъ Олівера до пана Соерберрі, а по дорозѣ ставъ наказувати єго по своѣй методѣ. Оліверови выступили на очехъ сльозы.
— Чого плачешь, бовване? Нѣ, я таки правду казавъ, що ты найго̂рше, найневдячнѣйше сотворѣнье на свѣтѣ. Що тобѣ? Говори!
— Охъ, я такій полишеный, пане, такій одинокій! Всѣ такъ ненавидять мене. Зо̂ мною такъ, якъ бы я оттутъ гинувъ и мусѣвъ згинути! — и дѣтвакъ притиснувъ руку до серця и глянувъ вохкими очима въ лице свого прово̂дника.
Бумбль закашлавъ ся, о̂дтакъ сказавъ:
— Ну, ну, ведись лише порядно…
И мовчки по̂йшли дальше.
Коли прийшли до дому, панъ Соерберрі промовивъ несмѣливо до своєи неконче ладнои жѣнки:
— Отсе той хлопець, про котрого я тобѣ говоривъ.
— Господи! та такій малый! — скрикнула панѣ Соерберрі.
— Ну, що правда, малый — сказавъ Бумбль, спозираючи дуже неохотно на Олівера, немовь-бы то єго вина, що о̂нъ не бувъ бо̂льшій, — але ще выросте.
— О, певно, на нашо̂й ѣдѣ! — о̂друбала панѣ Соерберрі розлючено. — Я не бачу, щобы на дѣтяхъ зъ закладу можна заощадити; они все коштують бо̂льше, нѣжь варта. Коли-жь мужчины думають, що они все знають найлѣпше…
Она штовхнула Олівера по схо̂дцяхъ до темнои нужденнои кухѣ и сказала неопрятно̂й служници, щобы