мѣє ся само собою — середъ такихъ обставинъ — Бо же! — и такъ несподѣвано — и въ споко̂йну но̂чь!
Лѣкаря очевидно гнѣвало незмѣрно, що вло̂мъ о̂дбувъ ся и несподѣвано и въ ночи, такъ якъ бы се було щоденнымъ звычаємъ джентельмено̂въ, що вломами занимають ся, працювати въ полудне, а своє прибутье заповѣдати на ко̂лька днѣвъ листомъ.
— А вы, панѣ Рожа, — звернувъ ся докторъ до молодои дамы, я —
— Менѣ нѣчого не бракує, — перервала она єго, — але тамъ на горѣ лежить зраненый, а тѣтка просить, щобъ вы єго о̂двѣдали.
— Ага, пригадую собѣ, — говоривъ лѣкарь. — Якъ чую, то се вы, Джайльсъ, єго зранили?
Панъ Джайльсъ, що дрожавъ зо̂ зворушеня и прятавъ чашки до чаю, почервонѣвъ сильно и сказавъ, що се справдѣ о̂нъ мавъ честь хлопця зранити.
— Мавъ честь? — спытавъ докторъ. — Велика честь трафити злодѣя въ пральни на дванацять кроко̂въ! Та нехай вамъ и такъ буде! най вамъ здає ся, Джайльсъ, що вы мали поєдинокъ, о̂нъ стрѣливъ у воздухъ, а вы єго ранили.
Панъ Джайльсъ думавъ на по̂дставѣ того жарту, що лѣкарь несправедливо хоче вменшити єго славу, але о̂дповѣвъ чемно, що годѣ такому, якъ о̂нъ, о то̂мъ судити, а зо̂ зраненымъ о̂нъ не жартувавъ.
— Ахъ, правда! — отямивъ ся лѣкарь. — Де-жь о̂нъ? Запровадьте мене! Заразъ верну, панѣ Мелі.
Безнастанно балакаючи по̂шовъ за паномъ Джайльсомъ на сходы, а коли о̂нъ такъ иде, скажемо читателеви, що пана Льосберна, хірурґа, знаного на десять миль довкола по̂дъ именемъ „доктора“, любили всюды радше для веселого темпераменту, якъ для доброго