прачкою, а отець вѣчно запитымъ, о̂дставнымъ воякомъ. Знакоми̂ хлопцѣ склепови̂ прозывали Ноя зго̂рдно „камашею“ и иншими словами, але о̂нъ зносивъ все те мовчки. За те тымъ радше и тымъ зухвалѣйше знущавъ ся о̂нъ надъ слабшимъ и безро̂днымъ и на такого дививъ ся о̂нъ дуже зъ горы… Що за пышный матеріялъ до розважуваня любои вдачи людскои, котрои прикметы показують ся такъ у знатного льорда, якъ и у хлопця жебручого!…
Оліверъ проживъ уже у пана Соерберрі три чи чотири тыжднѣ, коли о̂нъ разъ въ розмовѣ зъ жѣнкою згадавъ за хлопця.
— Той Оліверъ выглядає справдѣ добре.
— Не диво, — о̂дповѣла она, — бо ѣсть добре.
— Яке у него незмѣрно мелянхолійне лице, а такій все засумованый, що мо̂гъ бы бути знаменитымъ „нѣмымъ“.[1]
Жѣнка зъ по́дивомъ глянула на человѣка, а о̂нъ говоривъ дальше:
— Я думаю, не при старшихъ, але при дитячихъ похоронахъ бувъ бы добрый. То щось буде нового, якъ такихъ малыхъ нѣмыхъ уставить ся, заробити щось на то̂мъ можна.
Пани Соерберрі подобалась тая гадка, то̂лько зробила замѣтку, чому єи недотепный человѣкъ не впавъ давнѣйше на тую думку. Отже панъ Соерберрі рѣшивъ зазнакомити Олівера зо̂ всѣми тайнами похоронного предпринятя и заразъ уже до першого похорону, якій пригодить ся, взяти єго зъ собою. На нагоду не треба було- ↑ Слуга предприємця похороно̂въ, котрый мовчки стоить передъ домомъ жалобы.
