якъ божево̂льный, черезъ двацять пять лѣтъ самъ, щобъ вы зъ мене глузували. Вже вы менѣ за те о̂дпокутуєте, о, о̂дпокутуєте!
Безобразный малый демонъ зачавъ страшно и не самовито кричати, а докторъ заворкотѣвъ до себе: „Дурна исторія! Хлопець мабуть помиливъ ся!“, кинувъ єму трохи грошей и вернувъ до воза. Горбунъ ишовъ за нимъ, прозывавъ и клявъ безнастанно, а коли Льосбернъ всѣдавъ до воза и сказавъ ко̂лька сло̂въ во̂зникови, то горбунъ заглянувъ до воза и кинувъ на Олівера такимъ гнѣвнымъ, ѣдкимъ, местнымь и колючимъ поглядомъ, що малый реконвалєсцентъ не мо̂гъ черезъ довги̂ мѣсяцѣ въ день и въ ночи забути того погляду. Льосбернъ сѣвъ до воза и они поѣхала, але довго ще чули, якъ верещавъ и гнѣвавъ ся горбунъ, що зъ лютости ажь запѣнивъ ся, рвавъ на собѣ волосье, бивъ ногами о землю и — якъ здавалось — не мо̂гъ опамятатись.
— Оселъ зъ мене! — сказавъ докторъ по довшо̂мь мовчаню. — Чи ты вже знавъ се, Оліверъ?
— Нѣ, пане.
— Отже не забудь на другій разъ. Хочь бы то и бувъ сей до̂мъ — говоривъ о̂нъ дальше по ново̂мь перестанку — и хочь бы тамъ злодѣѣ були, то що-жь бы я самъ оденъ вдѣявъ? А хочь бы я и помо̂чь мавъ, то и зъ того нѣчо не выйшло бы, хиба що черезъ свою загонисто̂сть перестерѣгъ бы я ихъ, щобъ сховали ко̂нцѣ въ воду. Се бы й добре було для мене и чей бы я не бувъ вже такъ дурный, бо я впадаю въ одну лапку за другою, скоро роблю по̂дъ фатальнымъ вражѣньемъ першои хвилѣ.
Знаменитый докторъ черезъ цѣле своє житье все такъ робивъ. Въ нѣмъ панували и настроювали єго ти̂ перши̂ вражѣня, але єму нѣколи не сталось нѣчо справ-