дѣ неприємного, бо єго таки всюды любили и поважали. Сказати правду, то теперь бувъ о̂нь ко̂лька хвиль въ зло̂мъ настрою черезъ те, що помыливъ ся въ надѣяхъ. О̂нъ думавъ, що заразъ при першо̂й лѣпшо̂й нагодѣ переконавсь о правдивости оповѣданя Олівера. Але ро̂внодушно̂сть наступила въ нѣмъ небавомъ знову, а що о̂дповѣди хлопця на єго части̂ пытаня були ясни̂, прости̂ и такъ само щиро высказани̂, якъ перше, то о̂нъ и дальше постановивъ зовсѣмъ єму вѣрити.
Оліверъ знавъ назвати улицю, де мешкавъ панъ Бравнльовъ, тому не блукали сюды и туды по улицахъ а просто поѣхали до єго дому. Коли въѣхали въ улицю, затрепетѣло серце хлопця такъ сильно, що ледви мо̂гъ о̂ддыхати. Льосбернъ казавъ єму показати до̂мъ.
— Отсей! — сказавъ живо Оліверъ, показуючи черезъ о̂кно. — Сей бѣлый до̂мъ! Ой, ѣдьмо скоро! — Менѣ здаєсь, що помру, нѣмъ доѣду. Дрожу и рады собѣ дати не можу.
— Будь терпеливый, мо̂й любый хлопче, — сказавъ Льосбернъ, поклепавши єго по плечахъ. — Побачишь небавомъ своихъ приятелѣвъ, а они врадують ся, що побачуть тебе здоровымъ и въ добро̂мъ станѣ.
— И я того сподѣваю ся, — говоривъ Оліверъ. — Они були таки̂ добри̂, таки̂ добри̂ для мене, пане!
Во̂зъ станувъ, а Оліверъ зо̂ слѣзми въ очахъ о̂дъ незмѣрнои радости и бажаня выглянувъ черезъ о̂кно. Такъ що-жь зъ того? Въ бѣло̂мъ домѣ нѣхто не мешкавъ. На картцѣ стояло написано, що можна єго вынаймити. Льосбернъ злѣзъ зъ воза, взявъ хлопця зъ собою, запукавъ въ найблизши̂ дверѣ, а коли якась дѣвчина отворила, спытавъ єи, чи знає, де обертає ся панъ Бравнльовъ, що ту въ сусѣдствѣ мешкавъ. Она не знала, побѣгла на гору довѣдатись, вернула и донесла, що Бравн-