вати наши̂ серця, а проганяти и нѣвечити всяку давну ненависть и неприязнь. Черезъ те все и въ менше образованыхъ умахъ повстає якась непевна, неозначена свѣдомо̂сть, що подо̂бныхъ чувствъ зазнали колись въ далеко̂й вже минувшости. Свѣдомо̂сть ся будить поважну задуму о далеко̂й будучности, пригнетає и нѣвечить гордо̂сть и свѣтови̂ гадки.
Положенье села, де они удали ся, було дуже миле, а Оліверови здавалось, мовь бы зачавъ на-ново жити, бо о̂нъ провѣвъ днѣ свого житя о̂дъ самой дитины въ тѣсныхъ, а часто брудныхъ улицяхъ и комнатахъ, середъ гамору и натовпу. Рожѣ и жимолость вкрывали стѣны домика єго приятелѣвъ, пнѣ деревъ обросли блющемъ, а огородови̂ цвѣты наповняли воздухъ чудовыми запахами. Заразъ коло дому було маленьке кладовище, не заповнене высокими, немилыми памятниками, але скромными могилками, вкрытыми травою и мохомъ, въ котрыхъ спочивали по трудахъ батьки села. Оліверъ ходивъ часто на кладовище и згадуючи незамѣтный гро̂бъ своєи матери, сѣдавъ неразъ на землю и плакавъ нишкомъ. Але якъ пото̂мъ по̂днѣсъ очи на чисте, синє небо надъ собою, то здавалось єму, що она не спочиває въ могилѣ, але тамъ, де мешкають всѣ щасливи̂, и о̂нъ плакавъ знову за нею, але вже безъ болю.
Красный бувъ то и щасливый часъ. Днѣ минали споко̂йно и весело, а вечеры не наводили анѣ страху, анѣ журбы, анѣ туги въ сумно̂й вязници, анѣ повертаючихъ злодѣѣвъ, лише солодки̂, упоюючи̂ гадки. Що рана ходивъ Оліверъ до срѣбноволосого старця, що мешкавъ коло самои маленькои церковцѣ, а той вчивъ єго читати й писати и говоривъ зъ нимъ такъ ласкаво и такъ дуже занимавъ ся нимъ, що Оліверъ не мавъ вже и способу, яку бы то нову радо̂сть справити старцеви.